Досвід пацієнта є тим показником, який часто ігнорується в нашій пост-радянській медичній системі. Ми зосереджені на “об’єктивних показниках захворюваності та смертності”, “охопленні диспансеризацією” та “відсотках вакцинації”, проте забуваємо про цей важливий аспект нашої діяльності. Наскільки комфортно пацієнти почуваються в наших лікарнях?

Цим дописом я ризикую натрапити на дружній вогонь критики та звинувачення у зрадництві. Дуже прошу не сприймати мої історії подібним чином. Хочу сказати одразу: я не займаюся самопросуванням і тим більше не тримаю дулю в кишені, аби показати українським колегам “а от як воно тут у нас” — я такий самий український лікар, якому болить за нашу рідну медицину. Але я розумію, що одним з важливих кроків на шляху до одужання — це правильний діагноз, а не окозамилювання. Тож, дозвольте представити симптоми, а висновки робитимемо всі разом.

Протягом останніх восьми років в США ми мали можливість відчути місцеву медицину з боку пацієнта та порівняти її зі звичним нам українськими досвідом. Хочу розказати три коротенькі історії. Почну зі ставлення нас, лікарів, до діагностики пухлин.

Історія перша: панічний та часом неадекватний страх раку. 

Почну з історії, яку знайшов на сайті доктора Комаровського. В двох словах: українска родина мешкає в Сингапурі. У їхньої дитини на шкірі знаходять гемангіому — доброякісну васкулярну пухлину, яка звичайно зникає з віком. Батьки звертаються до місцевого педіатра, який їх заспокоює і переконує, що варто лише спостерігати, бо у більшості випадків “все пройде само собою”. Через деякий час родина приїзжає в Україну, і, очікувано, стикаються з вимогами родичів негайно показати дитинку лікарю. Місцевий педіатр впадає в паніку та в першу чергу направляє дитину до онколога, який також не дуже заспокоює: ставить дитину на облік, та безапеляційно обіціє, що “будемо вирізати, якщо не пройде”.

В цій історії мені в око впадає не лише низька підготовка деяких спеціалістів, але і звичне нам патерналістське ставлення до пацієнтів та ірраціональний і панічний  страх діагнозу “рак”.

Це мені нагадує мою особисту історію спору з російськими колегами на ортопедичному форумі стосовно лікування енхондроми великого пальця кисті (фото у цьому дописі — з того спору). Одразу знайшовся спеціаліст з хірургії кисті з-під Байкалу, який запропонував направити пацієнтку до нього на дезартикуляцію, “бо існує ризик злоякісного переродження”. Мої аргументи про те, що таке перетворення спостерігається у менш ніж 1% випадків, що ця операція є надто радикальною для жінки-лікаря середніх років, надсилання статей не призвели ні до чого: ніхто не хоче брати на себе “ризик пропустити рак”. Можете почитати наші дебати на форумі російськомовних ортопедів за цим посиланням.

Інша подібна історія сталася під час мого візиту в Україну протягом четвертого року в резидентурі. Я мав змогу провести місяць в українських лікарнях та відвідав великий ортопедичний центр. Одного дня під час розбору операцій за попередній тиждень був представлений випадок пігментного віло-нодулярного синовіту (доброякісний процес!) кульшового суглоба у чоловіка 40 років. Після декількох невдалих спроб контролювати патологічний процес та декількох рецидивів пацієнту була проведена дезартикуляція кінцівки через кульшовий суглоб. … Панове, ми живемо у 21-му сторіччі. Ми винайшли протезування суглобів, артроскопію та інтернет. Чому ми продовжуємо практикувати медицину 50-х років століття минулого?

Як ці історії стосуються досвіду пацієнта? Справа в тому, що лікар має великий вплив на прийняття рішень. Не складно змусити пацієнта погодитися на будь-яку операцію — його лише треба налякати. А що може бути страшнішим діагнозу рак? Проблема, яку я бачу, є не лише в тому, що деяким фахівцям не вистачає знань. Проблема в тому числі і в неетичному поводженні з пацієнтами. Патерналізм, виключення пацієнта з прийняття клінічних рішень, залякування та примус до виконання безпідставних операцій (часто з метою матеріального збагачення) є питанням не професійної підготовки, а етики.

Не хочу виставляти діагноз всій системи, спираючися на декілька, хоча і дуже показових, випадків, але дуже хочу почути ваші думки: чи ви стикалися з подібними ситуаціями?

Далі буде…