Відповід на це питання не є такою простою, як видається декому. Моєю метою не було поїхати “за бугор хоч в багажі, хоч тушкою”. Я справді довго та боляче дозрівав до цього рішення.

Що ж у підсумку змусило мене почати серйозно шукати закордонного досвіду? Відповідь: відсутність перспектив на гідне життя в українській медицині: фінансової стабільності та професійного зростання. В один момент переді мною постав вибір: або жити в Україні та йти з медицини, або залишатися лікарем та їхати за кордон. Я обрав друге.

Розуміння того, що мені знадобиться додаткова освіта за кордоном, прийшла на останніх курсах в академії. Уявлення про реальне життя в медицині тоді ще не було – воно прийшло трохи згодом. У мене були чудові вчителі та керівники, яким я безмежно вдячний, але навіть вони не в змозі протистояти хибній системі. Не вдаватимуся поки що в подробиці, але після шести років в академії, півтора – в інтернатурі та двох в клінічній ординатурі я все ще не відчував себе підготовленим на належному світовому рівні. Тому я навіть не розглядав можливості роботи в приватній практиці – аби щось пропонувати людям, ти мусиш мати найкращу підготовку.  

Отже, одним з перших постало питання “куди їхати?”. Навіть при близкості Європи, я вирішив розглядати лише англомовні країни. Англійська є професійною мовою науковців майже у всіх цивілізованих країнах. Якщо хочеш займатися наукою, можна їхати будь-де, хоч у Фінляднію, щоч в Японію. Але для лікаря важливо розмовляти з пацієнтами їхньою мовою. Тому коло звузилося до Великої Британії, Ірландії, Нової Зеландії, Австралії, Канади та, звичайно, США.

Чому я зупинився на Штатах – три причини:
– найбільш прямий та зрозумілий процес потрапляння до резидентури;
– відсутність якогось унікального процесу для іноземців – мусиш скласти ті самі іспити і вступати до резидентури на загальних з американцями умовах;
– та, найголовніше, безсумнівно найкраща в світі біо-медична наука і, як з’ясувалося пізнише, дуже колегіальні відносини та зрозумілий шлях просування по кар’єрі.

Вже під час читання інтернет-форумів склалося враження, яке пізніше підтвердилося власним досвідом, що процес просування по кар’єрі є менш політизованим, ніж в інших країнах. В Британії, аби стати практикуючим хірургом, вам треба бути ледь не родичем королеви. В Штатах людина “з низів” може добитися багато чого лише своєю наполегливою працею.

Таким був мій процес прийняття рішення де саме продовжувати освіту. Цей шлях є не єдиним. В інших країнах є чудові можливості. Наприклад, в період мого захвату хірургією верхньої кінцівки я подавав заяву на вступ до клінічної ординатури в Австралії та шукав позиції в інших країнах. Так сталося, що знайшов наукову позицію в одній з найвідоміших американських лабораторій, що визначило мій шлях. Проте, порівнюючи різні можливості зараз, ще раз перконуюся, що зірки допомогли мені зробити правильний вибір.