Днями друг попросив описати враження від роботи: “Я читаю твій блог, але ти пишеш про загальні речі. Мені цікаво, як тобі самому працюється.”
Інша людина питає: “Хочу йти вашим шляхом. Скажіть відверто: чи ви задоволені?”.
Разом з тим, тишком-нишком минуло шість місяців від початку моєї власної хірургічної практики. Отже, можу не лише поділитися враженнями, а і зробити деякі висновки.

Я живу в США протягом останніх восьми років: з них два працював у науці, шість пішло на навчання, а влітку 2014 року розпочав власну хірургічну практику. Тим не менше, мені зовсім не складно згадати роботу дома. Тому час від часу дивлюся на американську медицину очима українського лікаря.

Хочу одразу попередити: цей допис призначається українским лікарям і лише їм. Боюся, що люди, не пов’язані з медициною, можуть не зрозуміти моїх посилів та вважатимуть їх кокецтвом. Для багатьох проживання в Штатах є заповітною мрією, але багато моїх знайомих розуміють складності переїзду в нове середовище та життя далеко від родини та друзів. 

Розповім, що впадає в око;  так, аби розмовляв з другом наодинці:
– про фінансове становище;
– стосунки з керівництвом;
– ставлення з боку суспільства.  

В цілому я дуже задоволений: можна просто працювати, не відволікаючись на другорядні речі. Американські лікарі часто жаліються на жахливі умови, але я їм постійно кажу, що вони просто не розуміють, що насправді означає слово “жахливі” та пропоную поїхати подивитися в Україну. 

Фінансове питання, яке турбує українських лікарів в першу чергу, тут вирішене. Найголовніше, це дозволяє просто забути про гроші, як фактор, що визначає кожен твій крок. 

Звичайно, медична практика має бути прибутковою: ти відповідаєш за своїх співробітників та звітуєш перед лікарнею, де працюєш. Проте внутрішнє відчуття від цього фінансового аспекту відрізняється від України, як день і ніч: більшою мірою ти відчуваєш себе бізнес менеджером, а не злодієм, який вимагає гроші з пацієнтів. Так, я чекаю, що пацієнти сплачуватимуь певну суму, яку не покриває страховка, але гроші не є визначальним фактором моєї роботи. 

Стосунки з керівництвом також дуже відрізняються від тих, що ми звикли в Україні. Тут навіть у великих академічних центрах немає професорських обходів, де рядового лікаря принижують просто перед пацієнтом. Поняття завідуючого сервісом існує, але немає зав. відділенням, який вказує, кого ти оперуватимеш та чекає за це “вдячності”. Система побудована таким чином, що ти є повністю відповідальним за своїх пацієнтів. Саме ти вирішуватимеш, хто потребує операції та якої.

В академічних центрах вплив керівництва є більш помітним, але, все одно, рівень автономії лікарів не незрівнянно більшим, ніж в Україні. Найважливішою причиною є те, що завдяки медичній страховці кількість платоспроможних пацієнтів є значно більшою, ніж в Україні. Тому немає брудної боротьби за кожного пацієнта. 

Ставлення до лікарів з боку суспільства, звичайно ж, аж ніяк не схоже на українське.
У тому, начебто, немає нічого дивного, але на розуміння все одно пішов деякий час. Ми дуже звикли, що в Україні разом з повагою у людей існує деяка жалість до лікарів. Пояснити цей феномен американцям можна на прикладі вчителів: вони тут також є шанованими, але фінансово недооціненими людьми.

З цим була пов’язана досить кумедна ситуація, у яку потрапила моя дружина. Одного разу, у перші місяці після нашого переїзду до Штатів, чекаючи на прийом у лікаря, вона розмовляла з іншим пацієнтом. Без жодної поганої думки вона поділилася (як це часто буває в Україні), що її чоловік — лікар. “Чомусь я не побачила у нього співчуття, і наше спілкування швидко припинилося”, — каже вона. З того часу ми зрозуміли, що така інформація сприймається як хвастощі та є зайвою для незнайомих людей. 

——

Отже, внутрішнє відчуття лікаря у цій країні я назвав би просто повноцінним. Тим, про яке мріють наші лікарі: ти просто робиш свою справу та не мусиш переступати через совість. 

Звичайно, бувають і негативні моменти, але про них ви можете почитати в інших дописах.