На цьому етапі кар’єри я займаюся активною розбудовою своєї практики. Це включає встановлення контактів із сімейними лікарями, які є основним джерелом нових пацієнтів. Тож, раз на тиждень разом з маркетологом ми відвідуємо невеличкі техаські містечка на відстані однієї-двох годин від нас. Місто, в якому я живу, має трохи більше чверті мільйона населення, а навколо нас розрашовані десятки маленьких містечок, які можна радше назвати селами, бо вони нараховують від двох до шести тисяч мешканців.

Відмінністю сільської медицини є роль сімейних лікарів, цих універсальних солдатів від медицини. Вони лікують все, починаючи від нежитю до діагностики гострого живота, вони роблять профілактичні огляди та приймають пологи. Коли є потреба, вони направляють у велике місто до вузьких спеціалістів, але подавляюча більшість пацієнтів отримує медичну допомогу від них на місці. Сімейний лікар — це той професіонал, якого я хотів би мати поруч, якщо виникне невідкладний стан на борту літака.

Населення міста Littlefield, що в славному штаті Техас, становить шість тисяч. Виглядає Littlefield значно менш привабливо, ніж село Попасне Дніпропетровської області. При цьому в їхньому сучасному медичному центрі працюють четверо універсальних солдатів – сімейних лікарів. При спілкування з ними та пізнише, подорожуючи безкрайніми полями Техасщини, я не міг позбутися запитання: що може змусити випускників американських медичних шкіл, сучасних, яскравих та привабливих молодих людей, їхати в оцю американську Зачепилівку? У них немає розподілу чи обов’язку відпрацювати три роки на державу. Американці не сприймають наказового тону. Тож, має бути якийсь стимул, що заохочує їх після десяти років веселого життя в великому місти їхати “в село”.

Згідно з інформацію в інтернеті, близько чверті населення Сполучених Штатів мешкає у віддалених районах, rural areas. При цьому, в цих місцях працюють лише десять відсотків всіх лікарів. Тобто, проблема забезпечення села медичною допомогою існує і в них. Тим не менше, стан американської сільської медицини є значно більш задовільним, ніж в Україні. Федеральний та місцевий уряди розуміють цю проблему і тому докладають зусиль аби стимулювати нових випускників їхати в ті місця.

На відміну від пострадянської номенклатури, в Америці немає традиції робити речі в наказовому порядку. Ви не змусите людину силою жити на техаському ранчо або у віддалених горах Західної Верджинії. Тож, які стимули можна задіяти? Попри те, що так завзято заперечують наші пострадянські бюрократи та ідеологи, одним з найдієвіших стимулів є фінансовий.

Однією з проблем в таких районах є великий відсоток людей без медичної страховки. Через це, створення будь-якої економічної моделі в цих місцях потребує державної підтримки. З цією метою було створено декілька програм, що допомагають лікарям з виплатою боргів на рівні федерального та місцевих урядів: http://www.tmait.org/articles-and-insights/case-in-point/doctors-need-apply-incentives-for-rural-physicians/.

Ці субсидії дозволяють створити привабливі умови у якнайменше двох аспектах:
1. запропонувати більш високі зарплати при відносно невисокій вартості життя,
2. створити можливості зменшити борг за навчання — в середньому молодий американський лікар на початку кар’єри винен банкам близько 160 тисяч доларів.

Звичайно, економічні умови в США та Україні є неспівставними, але нашим бюрократам для початку потрібно зрозуміти, що єдиною можливістю заманити лікарів в село є кращі умови роботи, наявне житло та гарні зарплати. Їм треба засвоїти елементарне правило, сформулюване Дейлом Карнеґі в далекі 30-ті роки минулого століття: “Єдиним способом змусити іншу людину щось робити, це зробити так, аби вона сама того захотіла”.

Знайдіть те, чого потребують молоді лікарі та зробіть все, аби їх тим забезбечити. Тоді ви зможете заповнити ними сільскі амбулаторії.