Існує два основних шляхи: PhD-програма та Postdoctoral Research Fellowship. Кожен має свої переваги та недоліки.

PhD (Philosophy Doctor)

Переваги: -пошук позиції може бути більш зрозумілим (на сайтах унівенситетів), – попередній науковий досвід та публікації не є критично необхідними, – ця позиція ґарантує перебування в Штатах протягом кількох років, – отримання докторського наукового ступеня, – більші шанси отримати стипендію на навчання.

Недоліки: – для вступу необхідно скласти екзамени GRE та TOEFL, які коштуватимуть грошей та часу на підготовку, – подача заявки на позицію також коштує грошей.

Я не маю власного досвіду, тож раджу почитати в інтернеті. Один з існуючих сайтів з цієї теми: findaphd.com.

Postdoctoral Research Fellowship (Postdoc)

Переваги: – немає потреби з екзаменами, що заощадить вам час та гроші, – немає відповідальності перед керівником в плані захисту дисертації.

Недоліки: – пошук позиції є дещо плутаним; не існує одного шляху, – як правило, потрібен попередній науковий досвід та публікації, – позиції часто не мають зарплати, – подовжувати контракт необхідно щороку.

Повторюся, універсального рецепту щодо пошуку постдоку не існує. Можна пошукати в інтернеті, наприклад, на веб сайтах, подібних до цього: postdocjobs.com. Ось приклад подібного сайту для російськомовних науковців: molbiol.ru. Звичайно люди напряму контактують з лабораторіями, аби знайти відкриту позицію. Дехто розсилає десятки, якщо не сотні, електронних листів, покладаючися на удачу. Я йшов іншим шляхом, про який розповім далі.

Аби збільшити шанси, я одночасно почав готуватися до екзаменів для PhD та почав шукати місце у постдоку. У 2005 році мені разом з керівником пощастило відвідати курси з хірургії ліктьового суглоба у США. Там я познайомився з відомим американським професором, який займався моєю темою. Декілька хвилин живого спілкування дозволили встановити контакт, який пізніше я підтримував по інтернету. Дома я глибше знайомився з літературою та ділився з ним своїми думками. Таким чином склалася ідея, чим я міг би займатися в його лабораторії. Коли моя клінічна ординатура добігала кінця, я спитав, чи можливо продовжити дослідження в його лабораторії під його керівництвом. Не без подиву я отримав згоду.

Отже, в лабораторії я провів два роки. Займався базовими дослідженнями розвитку післятравматичної контрактури суглобів та нехірургічних методів її лікування. За цей час опублікував три статті, здав чотири степи, налагодив зв’язки в медичному середовищі, що стало дуже важливим фактором при пошуку місця в резидентурі.

Деякі мої знайомі, які шли подібним шляхом, обрали кар’єру науковця, що в США є дуже престижною та надзвичайно цікавою.