Як українському лікарю знайти роботу в Америці

Я часто чую питання про влаштування лікарем в США. Численні розмови на цю тему та персональний досвід дозволили мені викарбувати загальну схему процесу, якою хочу поділитися з вами.

Спочатку дозвольте нагадати: я є послідовним українським патріотом і в питанні професійної еміграції бачу для країни більше переваг, ніж проблем. Про це я писав раніше (дивіться за цим посиланням і за цим). Плюс, я впевнений, що будь-хто має право сам вирішувати свою долю.

Отже, до нашої теми.

В першу чергу вам треба з’ясувати для себе, якими є ваші плани. Для когось це може пролунати дивно, але можливості для українських лікарів у Штатах не обмежуються лише складанням ліцензійних іспитів, вступом до резидентури з подальшим пошуком роботи за фахом. Існує багато різних шляхів, серед яких є наука, робота мед. сестрою або помічником лікаря (physician assistant).

Далі, великий вплив на ваші плани матимуть життєві обставини: чи ви є студентом-медиком, чи проходите українську інтернатуру? Скільки років працюєте лікарем? Чи маєте диплом мед. сестри? Чи маєте досвід в науці? Живете в Україні, Штатах або ще десь за кордоном? Якщо в Штатах, то якою є ваша візова ситуація? Скільки вам років? Чи маєте родину? Чи склали іспити або лише плануєте? Якою є ваша фінансова ситуація?

Якщо ви вирішили йти шляхом резидентури та працевлаштування лікарем, дозвольте поділитися найважливішим, на мою думку, компонентом. Ним є навіть не високий бал на USMLE (який, тим не менше, є дуже важливим), а зв’язки. Ситуація зі вступом до резидентури стає щороку складнішою. За чутками минулого року декілька сотень навіть американських випускників залишилися без місця в резидентурі. Тож, для потрапляння у престижні програми та спеціальності не достатньо просто подати документи і чекати на результат.

Це є фактом: по всьому світу навчальні програми обиратимуть знайомих людей, в яких вони впевнені. Це не є кумовством або корупцією: люди просто хочуть переконатися, що ви зможете працювати на належному рівні. Нагадую: американська резидентура є вкрай вимогливою, а резиденти є важливою складовою роботи лікарні. Тому програми не хочуть стикатися з ситуацією, коли доводиться їх відраховувати.

На які характеристики дивляться програми при відборі? Їх є декілька: людина має тяжко працювати, мати аналітичні здібності, аби приймати рішення у стресових ситуаціях та (часто) мати схильність до науки та (бажано) попередні друковані статті. Але головне, це бути приємною особою. Все це неможливо з’ясувати протягом двадцяти хвилин, що відводяться для інтерв’ю кожного з п’ятдесяти аплікантів. Саме тому у відборі програми покладаються на дуже важливий компонент — рекомендації знайомих. Тож, рекомендаційні листи від американських лікарів є надважливою вимогою.

Як я писав раніше, найнадійнішим способом завести знайомства є дослідницька робота. Таким чином, моя найбільша вам порада: якщо маєте час та можливості, шукайте місце у дослідницьких програмах, PhD або постдоку (postdoctoral research fellowship).

Іншим разом я розповім, як готувати важливі документи для резидентури: personal statement і резюме (CV).

Якщо вам подобаються мої матеріали, будь ласка, підписуйтеся на розсилку, заповнивши форму у правому верхньому кутку.

Orthopaedic Spine Surgeon

Український лікар з Дніпропетровська, який отримав додаткове тренування у Сполучених Штатах і зараз працює спинальним хірургом у приватній практиці в Техасі.

Я залишаю за собою право видаляти коментарі не за темою та образи.

  • Yevgeniya Vasylenko

    Дякую, дійсно зв’язки мають велике значення. Ще раз в цьому впевнююся. Але цікаво було би дізнатися, що треба зробити, щоб знайти місце в постдоку або дослідницькій програмі, якщо вся твоя недовга кар’єра була обмежена лише простою поліклінікою в Україні. Я могу привести приклад з власного досвіду. Сидіти до кінця життя у поліклініці, лікувати кон’юнктивіти та писати талончики за медсестру – це не те майбутнє, якого я прагну. Майже одразу після інтернатури я почала шукати можливості отримати досвід за кордоном, та пройшла два дуже цікавих стажування у Нідерландах в двох відомих університетських клініках. Та в кожній з них мене запитували, яка моя спеціальність, в чому я зацікавлена, маючи на увазі вузьку спеціалізацію. На що я скромно відповідала, що я ще не вирішила. Тоді, коли всередині все моє Я кричало – Я хочу бачити все! Все те, що неможливо побачити в Україні, те, що допоможе мені визначитися в якому напрямку йти. Одже навіть після стажувань, на яких мені навіть дозволили асистувати на операціях, я не знала як дальніше розвивати мої навики. Де і як можно розвивати навики навіть елементарної хірургії ока, або навіть повік, якщо для цього тобі потрібен хоча б набір інструментів, пацієнти, елементарна організація, антисептика та елементарна лампа, яка коштує декілька тисяч доларів, навіть б/ушна. Наприклад все це я купила зі своєї кишені (що доречі я робила, постійно привозячи з тої чи іншої конференції нову лінзу або мікроінструмент), але я не можу робити навіть безкоштовні операціі ( тобто купуючи усе зі своєї кишені), лише тому, що в поліклініці навіть немає нормальної операційної та навіть стерілізаційного обладнання для інструментів. Допустимо я змогла за власні кошти купити автоклав, або сухожаровий шкаф:) та обладнати операційну, але що далі? Як довго я буду тренуватися за свій власних рахунок на пацієнтах? Невже все своє життя я повинна думати лише про інших а не про себе? Все життя можно робити невеликі операції у поліклініці, отримувати за це подяку від пацієнтів. Але це ніяк не наблизить тебе до сучасної американської або європейської медицини. Це призводить до того, що ти відчуваєш себе як птах у клітці, відчуваєш дику нереалізованість та невизначеність. Доречі, європейці не дуже розуміють як можна чогось не робити ( що хочеш), будучи лікарем. Вони вважають, що раз ти не отримав вузьку спеціалізацію, напевно тобі це не потрібно і в тебе нема мотивації. В додаток могу сказати, що європейські лікарі дійсно не вірять, коли дізнаються, що офіційна зарплатня українського лікаря не більше 100$ на місяць. Вони думають що це лукавство, також багато з них не уявляють ту ступінь корупції, яка склалася в українській медицині. Те, що у лікаря маленька зарплатня, ще ладно. Але те, що лікар з своєї зарплатні купую медикаменти для того, щоб надати допомогу пацієнту в кабінеті, та робить всю роботу медичної сестри без будь-якої компенсації – це взагалі щось фантастичне для їхніх умів. Коли закордонні лікарі чули це, все що вони могли, це поспівчувати. Але ось до чого я веду. Наприклад я вибрала ту сферу, яка мені подобається, перечитала літературу, попереглядала відео операцій, яке отримала на стажуваннях, побувала на вузькоспеціалізованих конференціях. Що далі? Як лікарю без аспірантури та наукових дослідів ( де їх отримати в поліклініці?), сподобатися потенційному куратору дослідницької програми в Америці? Чи є для них рекомендаційні листи європейських професорів важливими? Як сподобатися на співбесіді, якщо правила диктують, що ти повинен казати на співбесіді тільки те, що ти хочешь працювати лікарем, так як “хочешь лікувати людей і все життя про це мріяв”, а не те, що хочешь реалізуватися як професіонал, роблячи те, що в тебе добре виходить, не те, що с 14 років йдешь шляхом медицини и все життя вчишься, щоб воно у кінці- кінців принесло гідний заробіток та повагу, як самої себе, так і колег та пацієнтів. Що все, що в тебе є, так це чистий розум та велике бажання, щоб тебе помітили. Чи дійсно американські керівники бажають слухати рафіновану історю про любов до людей та бажання працювати як кінь, та те, що їх заклад – це те, про що ти мріяв усе життя? Чи є у Вас, Сергій, приклади, як молоді лікарі змогли сподобатися і знайти місця в тій чи іншій постдок програмі “з нуля”? 
    Було б дуже цікаво дізнатися. Напевно вам доводилося спілуватися близько з кураторами. Що для них все-таки найважливіше у людині? Як вони відносяться до кандидатів, які готові працювати щоб сподобатися і показати себе на волонтерській основі? Чи нормально це звучить, чи є неприйнятно, та свідчить, що кандидат відносить себе до ображеного життям?:) Ось якось так. 

    • Sergiy Nesterenko

      Я знайшов позицію з нуля: http://sergiynesterenko.com/?p=118
      Про співбесіду та personal statement відповім в окремому пості.

    • Георгий Пархоменко

      В офтальмологию в Штатах пробиться нереально.
      В СССР я тоже начинал с поликлиники и амбулаторных операций ” за свой счет”.
      Познакомьтесь с биографией Н.М.Сергиенко, он тоже начинал не с клиники!

      • Yevgeniya Vasylenko

        P { margin-bottom: 0.21cm; }

        Ви маєте на увазі
        Сергієнко Миколи Марковича?

        Авжеж можна
        подискутувати про те, як ставати лікарем
        при СРСР, та за нинішніх обставин в
        Україні, але це конфлікт поколінь. Старші
        лікарі, які чогось досягли, напевно
        вважаюсь, що нове покоління хоче нічого
        не робити та одразу кимось стати.
        Дивлячись на нього і справді складається
        таке відчуття. Але є винятки. Тут навіть пітання не росту кудись а питання ретроградності назад. Коли все навкруги тягне тебе назад, а ти робишь операції та тягнешь себе вперед, то ти загалом стоїшь на місці. Коли сидишь
        у поліклініці а роки проходять, і ти
        навіть не помічаєшь як перетворюєшься
        на лікаря, яким ставати не хочешь. Яким
        стала більшість. Ліше тому, що вони після
        вузу або взагалі книжок більше не читали,
        або на початку кар’єри спробували кудись
        рости, але потім швидко здулися. Мені
        жаль та водночас соромно бачити своїх
        колег, які на конференції приходять
        тільки задля банкету та блокнотиків з
        логотипом фармкампанії, коли під час
        докладу вони сидять у залі та обговорюють,
        як вони жарили котлети на вихідних, або
        навіть «та що він там морозить, давай
        вже закінчуй». В Україні ти або пливешь
        з усіми за течією, або пливешь проти
        течії. Так як перший варіант — то
        однозначно ні, другий має бути таким,
        щоб течію можно було назвати гідне
        життя. І справа навіть не в грошах. Гідне
        жіття — це залишатися людиною, та не
        втрачати ціль. Я в жодному разі не будую
        ілюзій щодо офтальмології в штатах. Є
        багато інших цікавих галузей. Але попри
        це я маю знайому, яка змогла вступити
        до офтальмологічної резидентури у
        штатах. Може це саме така історія, яких
        не вистачає новому поколінню для того,
        чтоб на щось зважитися. Найважливіше
        те, щоб всі рішення у власному
        житті походили від тебе самого, а не під
        впливом довкілля. Тоді ти не сможешь
        звинувачити інших у своїх невдачах.

        • Пархоменко Георгий

          Евгения, напишите мне на почту parkhomenko@zir.org.ua
          Возможно будут предложения по работе

  • Marianna Ringel

    це все чудово і дійсно правда про зв”язки! але ж залишається головне питання- як знайти ту дослідницьку вакансію , яка обов”язково приведе до інтернатури? Це мій третій та останній матч, немає вже ні сил, ні грошей…

    • Sergiy Nesterenko

      Єдине, що можу порадити з власного досвіду: “Як знайти наукову позицію в Штатах”. http://sergiynesterenko.com/?p=118

  • Валентин

    Добридень! Д. Нестеренко, чи маєте ви знайомих, або ж знаєте з власних джерел, про реалізацію лікаря у Канаді. Я анестезіолог за фахом, маю за мету працювати у медецині. Планую реєструватися на іспити на лікаря, проте маю вагання щодо часу навчання та грошей… Чи знаєте ви, чи можна працевлаштуватися після першого, другого іспиту, наприклад? Буду радий за будь яку інформацію, так як у Канаді проживаю недовго. Дякую!

    • Sergiy Nesterenko

      На жаль, не маю досвіду з Канадою. Напишіть мені свій емейл через контактну форму. Я спитаю в людини, яка пройшла резидентуру в Канаді. Резидентура в Шатах може для вас бути також гарною альтернативою.